Рогаті тварини в житті сучасної дівчини.

Я відмовляюсь у це вірити. Прошу когось з представників сильної статі переконати мене у протилежному, але на даний момент я - заручник ситуації.

Хлопці, для вас узагалі залишилось щось святе у цьому житті? Сім'я наприклад. Або плани на майбутнє і її побудову. А для цього потрібне кохання. Для кохання потрібна дівчина ( ну, або не завжди, ми ж у Європі живемо, врешті решт ), отут ми і приходимо до теми відносин.

Ще у мої шкільні роки, як би прозаїчно та сумно це не звучало, дуже модним було явище наявності коханої половинки. Проте році у 2012 це стало настільки in style, що зі словосполучення відкинувся прикметник і залишилась лиш "половинка".
Отож усі: і дівчата, і хлопці усього різноманіття років і статур ринулись шукати собі хлопця\дівчину. Нагадую, що цікавила усіх лише наявність. Не людина.

У всі часи, звичайно, є виключення. На той момент таким виключенням була я, яка вірила у велике і світле кохання ( дякувати Богу ). чекала якщо не принца, то принаймні щоб у серці "шкварчало". Були і у мене моменти масової істерії, але це вже зовсім інша історія.

Проблематика усіх останніх років полягає у тому, що люди перестали цінувати. Я мовчу про кохання. Вони просто не цінують тих, хто поряд.

Ось ти підростаєш, вливаєшся у всі ці новомодні течії, смартфони, соц мережі і розумієш, що тобі немає кого цілувати в інстаграмі. Тут починаєш шукати собі партнера. Ви можете подумати, що я драматизую, але ні. Це 2016 рік, крихітко, і все дійсно так і відбувається.

Люди починають зустрічатись лише тому, що так треба. Цього вимагає суспільство, якісь основи моралі і так, саме цьому нас вчили бабусі й усі казки, які мама вбивала в голову поки ми ще пхали кашу собі у ніс замість рота.

Як на мене, то такі відносини - тягар. Я не бачу у цьому абсолютно ніякого сенсу. Розвитку. Взагалі нічого. Спілкування будь якого типу з людиною має до чогось вести, а тут ви лише тягтимете один одного донизу.
Відносини - це не коли ви йдете один одному на зустріч, а коли дивитесь в одну сторону, в одному напрямку. Ви доповнюєте один одного. Вчитеся разом і у своєї половинки. Б'єте колінця і підіймаєтесь. Разом.

Якщо це не є коханням, принаймні це має приносити задоволення.
Для вас ці відносини можуть нічого не значити, але це зовсім не означає, що ваш партнер поділяє таку саму думку. Ви можете робити дуже боляче людині, яка поряд.
Не треба лізти в душу якщо ви не готові брати відповідальність за когось, окрім себе.

Зараз я найщасливіша на світі, бо тоді, у періоди, коли дівчата "заводили" собі хлопців наче хом'яків і змінювали їх три штуки на тиждень та навіть не звали по імені, я продовжувала вірити в кохання.
І я отримала те, чого так прагнула. І сама кохаю безмежно.

Ми варті своїх думок. Все зміниться на краще.

Але якщо ти хрєнова людина, то у мене для тебе погані новини.


3 серпня 2016,
Вінниця

Про що я думаю наодинці? - творчий конкурс 3\3

Самотність завжди трактується, як річ абсолютно жахлива та зовсім непотрібна у нашому житті. Якщо ви полюбляєте бути наодинці, то ви або дивні, або соціопат.

     Отож, про що люди думають наодинці? Жахає їх це, чи приваблює?

      На мою думку, самотність- це круто. Якщо людині сумно наодинці з самим собою, то цього потрібно позбуватись у ту саму хвилину, коли ви зрозуміли.

      Попереджу, що усе, сказане мною тут і зараз ґрунтується лише на власному досвіді, книгах та плітках. Сподіваюсь, що така неоднозначна думка все ж вважається думкою.

      Коли двері зачиняються і приходить впевненість, що ти наодинці , одразу відчувається запал щось винаходити. Куча ідей та планів, прагнення починань. Я можу 20 хвилин сидіти та із задумою роздивлятись один предмет, продумуючи щось неймовірне ( як мені здається) , таким чином марнуючи час, який можна використати з користю. Але це того варте.

      Факт, що ти залишився один дає змогу повноцінно подумати. Ти спокійно можеш просто сидіти та думати. І не турбуватись про те, що у будь яку хвилину тебе може щось перервати. Або це буде відчуття ніяковості, адже ти просто дивишся в стіну.

      Закладаюся, що залишаючись наодинці людина починає планувати. Схуднути, змінити зачіску, подивитися новий фільм у кіно або мандрівку на море. Придбати собаку, вкласти шлюб, народити трійнят. На мою думку, мрії та просто отаке «життя подумки» і факт постійного переосмислення оцього «уявного життя» допомагає удосконалити «по максимуму» свій життєвий стиль. Адже коли наступить та сама «точка відрахунку», я вже буду готова, бо пережила цей момент 30 разів перед тим, як вкластись у ліжко.

       Людям властиво відчувати ностальгію. І я вважаю, що це одна з найприкріших та найнеприємніших  речей, про які можна думати. Це просто тортури для організму. Якщо людина відчуває ностальгію - вона сумує. Якщо сумує - значить вона вийшла з фази періоду того, чи інакшого життя. Якщо вийшла – навряд чи є змога це повернути. Тому навіщо себе так катувати? Краще придумати щось нове, можливо, більш захоплююче. Ідея поглине вас, як ганчірка воду, і ви не помітите, як вже будете в захваті від чогось нового.

      Чим більше людина думає на самоті, тим більше вона себе пізнає. Вона стає «глибшою». Це, у свою чергу,  означає, що уже скоро людина буде готова пізнавати усе навколо. Не мається на увазі просто відводити очі від монітору та дивитись на вулицю. Це значить бачити істинну суть речей. Людей. Не лише поверхню, а сенс усього, що відбувається навколо.

      Найбільшим розчаруванням є розуміння того, що у деяких речей зовсім немає вищезгаданого «сенсу». Вони відбуваються, бо так просто сталося. Люди йдуть, бо їм кажуть слідувати.

      Отож, тет-а-тет з собою - це занадто чудово, аби бути правдою. Не перебільшуйте. Приймайте в дозі не більше пари годин на день. Побічні дії перебільшення дози можуть виявитись непередбачуваними.

липень 2015, Вінниця

Які п’ять книг я пораджу прочитати молодшій сестрі чи брату? - творчий конкурс 2\3

На мою думку, при рекомендуванні тої чи іншої літератури близькій людині, потрібно розуміти яку відповідальність ми беремо на себе. В даний момент це стосується теми мого твору, а саме – рекомендації книг моїй молодшій сестрі.

      Я вибрала, як на мене, найважливіші аспекти, які вона має розглянути у своєму юному віці та робити висновки з дорослішанням. А також, це просто дуже милі моєму серці книги.

      Отож, першим у моєму списку стоїть Гаррі Поттер чудової англійської письменниці Джоан Кейтлін Ролінг. Як людина, яка зростала разом з Гаррі та його друзями, можу сказати, що мінусів у цій серії немає. Вона навчає нас кохати, дружити та найголовніше – вірити у диво. Адже це така важлива деталь у «солодкому віці». Серія про маленького чарівника допомагає дітям розвивати фантазію, почуття прекрасного та співчуття. Ти проживаєш ціле магічне життя, переживаючи за героїв саги. Малеча стурбована, коли у героїв проблеми, вони плачуть, коли трапляється щось сумне.

      Передивляючись відео на YouTube, які звуться «Top 10 influential books» (10 книг, які вплинули на мене), люди розповідають про книжки, які зробили кожного з них особистістю та тими, ким вони є сьогодні. І майже у кожного у списку є Гаррі Поттер. І у мене також. Отож, це моя перша рекомендація для дітей віком від 9-10 років.

      Далі, я б піднесла у подарунок збірку віршів Лорда Альфреда Теннісона (років у 13-14). Багато людей можуть спитати  : «чому ж не Шекспір?», а я відповім – усім знайома ця людина, але невелика кількість з нас насправді його читали ( особливо це стосується людей мого віку). Як дівчина, яка прочитала багато робіт Вільяма Шекспіра, я скажу, що дещо з його текстів досі не можу зрозуміти ні я, ні люди старшого віку. Отож, моя рекомендація – Теннісон. Першим моїм твором у Лорда стала поема «Мод». І на той момент мені здавалось, що це найпрекрасніше, що я читала у своєму житті. У Альфреда Теннісона вірші дуже різнобарвні, насичені кольорами, запахами та емоціями, але в той же час усе не так «приторно та солодко», а більш реалістичне, іноді навіть похмуре. Це допоможе дитині стати «глибше» та замислитись про щось величне, духовне, сягнути «відчуття Прекрасного».

      Далі, віддаючи дань підлітковому віку, звернемо увагу на аспект кохання. Ось тут і приходить на допомогу чудова Джейн Остін та її «masterpiece», заборонений шедевр 1813 року - «Гідність та Гонор». «Кожна поважаюча себе жінка має бути знайома хоч з одним твором міс Джейн». Я дуже жалкую, що ніхто не змусив мене її прочитати раніше. Руки потягнулись читати Остін у 17, і з тих пір вона просто не виходить у мене з голови. На відміну від інших книг «класики жанру», наприклад «Джен Ейр» Шарлотти Бронте, у Джейн Остін усе набагато глибше, легше та гарніше. Це не значить, що це абсолютно мила, «дівоча» книжка. Ні. Кожен «винесе» з твору свої власні висновки. Та мільйон гарних цитат. Рекомендується для читання та знаходження кохання у серці жінкам будь- якого віку. Не пожалкуєте - це просто диво, а не книжка. А містер Дарсі назавжди залишиться чоловіком вашої мрії.

       Після такої гарної історії кохання 19 століття, безумовно хочеться продовжити таку своєрідну «подорож». Але тут моя рекомендація звертає прямо до сучасного автора. Її ім’я Касандра Клер, але трилогія, яку я хочу включити до списку моїх рекомендацій, як не дивно, написана про події Вікторіанської Епохи. І назва цій серії «Пекельні Механізми».  Книги однозначно входять в мою «п’ятірку найулюбленіших прочитаних за усе життя». Це фентезі, яке люб’язно знайомить нас з найцікавішою «любовною лінією» сучасної літератури для підлітків. Скільки сліз було пролито над фінальною книгою серії! Вона залишається у серці читачів, не дивлячись на усі прочитані книги після трилогії, переживання та роки. Трилогія вчить нас кохати. Робити правильний вибір. Шуткувати ( як би смішно це не звучало. Але у авторки справді дуже добре почуття гумору). Одна з найцікавіших рис, притаманних Касандрі Клер – це деталі. Читач може не помічати таких мізерних кусочків пазлу, але коли воно усе врешті решт стає на свої місця, ситуація складається таким чином, яким ніхто ніколи навіть не запідозрив би. І нам нічого не залишається, окрім як здивовано відкладати книжку убік та «обіймати руками голову» у зажурі. Після того, як ти розумієш, у що вплутався, з кожною наступною книгою ти починаєш грати в Шерлока Холмса та намагатись побачити усе, що заховала від нас авторка. Це надзвичайно захоплююче дійство! Дитина буде переосмислювати усе прочитане, розвивати логіку, знайомитись з методом дедукції. Але водночас і відпочивати, і набиратись досвіду. Як на мене, це дуже корисні та потрібні риси характеру.

      Наступним, та завершальним пунктом у моєму списку стоїть серія книг для уже «дорослих» тінейджерів. Мова піде про «Пісню Льоду та Вогню» Джорджа Р. Р. Мартіна.  Мабуть, усі чули про «Гру Престолів» і про те, чим вона славиться. Смертями. Так, вам не почулося- смертями. Автор не шкодує нікого і нічого у серії своїх книг. Але не дивлячись ні на що, це, мабуть, одна із найбагатших на досвід серій, які я коли – небудь читала. Перш за все, книги вчать  читача бути готовим до несподіванок. Це дуже важливо у сучасному світі. Ти ніколи не знаєш, що відбудеться завтра. Цьому добре можна повчитися у містера Мартіна. Також, завдяки всім  цим численним сюжетним лініям, пліткам та зговорам, книги змушують нас навчатися на чужому досвіді. Хочемо ми чи ні, але це відбувається. Також, порушується величезне питання сім’ї та сімейних цінностей, що є, на мою думку, дуже правильним та корисним. Читачі розуміють, що не усе погане завжди є дійсно поганим; що треба дивитись на речі зі всіх можливих сторін. Підмічати дрібниці. Мати поняття про справжні людські цінності.

       Я сподіваюсь, що прислухаючись до моїх порад, люди знайдуть корисне, цікаве, та, можливо, кохане у літературі. Мої майбутні нащадки точно прочитають цей список, та книги, зазначені у ньому. Адже вони варті того, щоб їх любили.

       Хочу завершити свій твір відомим висловлюванням:

      «Читая в первый раз хорошую книгу, мы испытываем то же чувство, как при приобретении нового друга. Вновь прочитать уже читанную книгу — значит вновь увидеть старого друга». Вольтер

липень 2015

Лист майбутній собі - творчий конкурс 1\3

       Привіт і вітаю. Якщо ти читаєш це - значить тобі вже виповнилось 25 і мама стримала свою обіцянку. Мені сьогодні 18. І коли я допишу цього листа, я складу його в конверт, закріплю штампом та віддам на збереження. На сім довгих років. Для тебе вони мабуть пролетіли непомітно, але для мене це величезний термін  під завісою таємниці, у якому я маю стати самодостатньою, дорослою особистістю.

      Я сподіваюсь, що ти вступила в омріяний університет. На цей момент ти маєш вже закінчити навчання. Але якщо ні – нічого, я впевнена ти впоралась. Адже я в тебе вірю.

     Можливо, у нас з тобою уже є чоловік, діти та той самий «домашній затишок». А якщо ні- то мама, мабуть, добре тебе присоромила, віддаючи цього листа.

     Я сподіваюсь ти так і не обрізала волосся. Не марнуй на вітер усі зусилля, які я доклала для того, щоб в тебе була гарна зачіска! Ти доросла людина, і маєш це розуміти.

     Все ж сподіваюсь, що у тебе є кохання у житті. Ти ж пам’ятаєш, як я марила сім’єю усе життя. Та ти мабуть і зараз така. Твій принц самостійна та вірна людина? Я думаю, що він чесний, розумний, та добрий. Якщо ні – тікай. Бо я виросту і надаю сама собі тлумаків!

     Якщо у вас є дітки- це чудово. Ми, звісно, потроху крокуємо у Європу з рідною Україною, і це нормально не одружуватись до 30 та усе ж... І не обов’язково сім’я- це повний дім малечі…Це як Бог дасть. Але це ж ти, я тебе добре знаю, і ти так не зможеш.  Все ж спершу стань на ноги, працюй і над собою, і над життям. Сама подорослішай, а згодом - діти. Не розчаровуй мене.

     У тебе у колекції зараз має бути не менше п’яти сотень книжок. Адже так і є, правда? Добре, можна більше. Але будь ласка, не читай до самого ранку, як я зараз. Нервова система і так у шоці, а ти ж доросла, у тебе вже голова на плечах, досвід , так що думай (дозволяю тільки у випадку виходу нових книг Дена Брауна,  або загубленої автобіографії Джейн Остін). Сподіваюсь, мінімум 5 книжок із цієї колекції – власноруч написані. Я обіцяла собі писати по книжці в рік мінімум. Навіть якщо вони не такі добрі, як тобі здається, ти переглянеш їх з часом і зрозумієш дитячі помилки і виправиш. Адже написана, навіть не ідеальна, але написана, книжка, краще, ніж нічого? А потім у видання. Якщо ти виїдеш за кордон, як колись хотіла, то видавайся у «Харпер Колінз» та «Літл енд Браун». Там працюють люди, варті твоєї уваги.

      Якщо ти не журналіст - то письменниця. Нічого і чути не хочу про перекладацьку діяльність чи щось на кшталт цього. Не губи талант! У тебе усе життя голова заповнена ідеями. Я знаю, ти зробиш успіхи у цій сфері. Сподіваюсь зараз ти думаєш так само, як і я у свої 18.

      Також сподіваюсь, що у тебе є собака. Або три. Ти навіть уявити собі не можеш, як я цього хочу! Хоча ні, можеш, адже ти - це я.

      Лабрадор - Чарлі. Англійська вівчарка –Лео. Якщо хаскі- то Міко. Лисичка- Урсула. А якщо ти все ж купила мотоцикл – ти збиралась звати його Каспером, чи не так?

        Люба, вибач мене за усе, що я накоїла. Але без  цих гострих кутів не було б нас з тобою. Хочу, щоб твоя дорога була трошки м’якша, ніж моя. Ти сама знаєш, чого досягнеш і чого варта. Все вийде. Але якщо я зараз зіпсую тіло декількома тату, це ж нічого? Гаразд, жартую, але усе мине. Яку б ти стадію не проходила у житті.

       Я хочу щоб ти була щаслива, от і усе. З сім’єю чи кар’єрою. В Україні, чи за кордоном. Журналістом, або кимось другим. Просто залишайся собою.

Ти чудова.

Пам’ятай це.

Я сподіваюсь, що не розчарую тебе.

А тепер перестань плакати над цим чортовим листом і йди святкувати. З’їж за мене тістечко, а то я на дієті.

З любов’ю,

           Ти сама, яка нагадує про усі вибрики в твої 18.

 липень 2015

Муза.

Я не вірю в натхнення. І вірю. Для мене це залежить від його вживання в контексті. Слова "натхнення".

Якщо людина говорить "в мене зникло натхнення" - відмовка. Ти чи хочеш писати, чи ні. Хто хоче - шукає можливості, хто ні - виправдяння. Але я вірю в муз. Вони існують. А ще існують ці чудові моменти, коли ПРОПИРАЄ. Ці моменти, коли тобі просто кричати хочеться від того, як тягне творити. Це - безцінно.

Нещодавно і в мене таке скоїлось. Бо я знайшла свою музу. Вірніше, муза.

"Не творчі" люди сприймають таку анти- адекватність, як закоханість і починають задумливо лепетати. Моя мама сказала щось схоже, хоча і творець сама ( що дивно). Нехай думають як хочуть - мені чудово в будь якому випадку.
Отож, почнемо - він також письменник. І знаєте, все ж, мабуть, я б віддала йому своє седце. Наше кохання тривало б не довго, чомусь так здається, але це було б надзвичайно пристрасно і ми б любили один одного усе життя. Як би з гуркотом не розбіглись зараз.

Коли я читаю його вірші, в мене складається враження, що він сам мені їх читає, сидячи поряд. Ніколи навіть не чуючи його голосу я завжди знала як би саме він їх зачитав. І саме дивне, що я кожного разу мала рацію. Пишучи прозу і не тільки про його альтер - его, потайки мріяла дізнатись справжню людину.
Наближався фестиваль. Я ніколи так не раділа, що вступила в університет саме у цьому місті. І, мабуть, ніколи так не нервувала. Слідкуючи за його життям, твочістю, думками... я ніби була поруч.

Після зустічі з Жаданом і моїм королем - паном Юрієм Андруховичем я ревіла і ледь трималась на ногах. А попереду в мене ще була зустіч з музом. На фестиваль ми йшли з супер-ентузіазмом, під час зміни локацій - як в тумані. Ми зайшли у Дім Культури (здається це було там, у мене туман, пам'ятаєте) де я найбільше боялась зустріти його десь на сходах або у фоє. Того не сталося і дякувати Богу, бо я б втратила свідомість. А я звикла тримати ситуацію під контролем. Я ж не фанатка Ван Дірекшн на концерті, врешті решт. Проте він значить для мене набагато більше, ніж улюблений бой - бенд.

Зал був забитим. Стоячи у дверях і навшиньки затамовуючи подих, я почула незнайомий, але знайомий голос. Усе представлення книг я ледь чутно дихала, хвилюючись, і намагаючись навіть подихом не порушити його думки у моїй голові. Настав момент. Цей самий момент, коли пів зали ринулось за автографами. Я трошки пошукала своїх дівчат, бо вони обрали фотосесію, а не нервуючу мене, і ми пішли у чергу. По фото. У голові уже з місяць крутилось стільки усього, що б я хотіла сказати. Як би я хотіла поспілкуватись з цією людиною. Подякувати за віру. І лайки в інстаграмі :D

Черга рухалась надзвичайно швидко, але людям не потрібно було нічого, окрім фото, автографа, чи погляда на кумира. Я ж не натовп - я дійсно хотіла аби він це знав. І усе одно я ніби фанатка Ван Дірекшн. Колінки підгибались, щоки почервоніли, але попереду було ще 3 дівчини. І я помітила закономіність - усі автори обіймаються на фото. Жадана я навіть за попу помацала, вибачте мене, Сергію, це було випадково, але соррі нот соррі.
А цей ні. Він фотографується з тобою, але не виходить з зони комфорту і нікого не виділяє. За це я полюбила його ще більше. Далі усе було десь так :
-Андрію, можна фото?
Він посміхнувся, кивнув головою і ми стали поруч, зробили кілька кадрів.
Я повернулась до свого муза, він дивився на мене ( цікаво, про що він думав? "Ще одна?" ? ), і тут я така :
- Дякую за натхнення.
Ці кілька секунд його оторопілості та деякої ніяковості стали моєю утопією.
Він посміхнувся і хлопчиково - наївно промовив :
- Спасибі.

Добу я була найщасливішою на світі дівчиною. Доки не настав новий день, а з ним і новий вечір поезії. Передували цьому величезні розбірки з дівчатами, сварки, крики, і я думала, що зустрітись ще раз нам не доля, принаймні тут, отож коли ми прибули до театру, я навіть толком не зрозуміла що коїться. Знайомі, які відвідували фестивалі попередніх років , казали, що саме на вечорі поезії нереально зайняти місце у залі.

Ми зайшли з надією всістись куди - небудь, хоча надовго і не планували затримуватись ( чим дівчата різали мене просто без ножа).

Впевнено крокуючи під розкішними гобеленами своїми кедами та червоним килимом увійшла до зали. Хоча ми і запізнювались, нічого ще не почалося. Зала дійсно була заповнена, але вільні місця усе ж в наявності були. Ми сунули по проходу, окидаючи поглядом сидячий натов та намагаючись ні в кого не врізатись. Дівчата підійшли ближче до сцени, мене ж течія затримала ближче до виходу. Мимохідь повернувши голову направо, я замість вільних місць наштовхнулась на погляд питливих карих очей, які дивилися мені прямо туди, всередину. Також помітила милі русі пасма волосся та блакитну байку. За секунду переді мною вже нікого не було, а повернувшись назад, я уже зі спини розглядала свого муза. Який мить тому був на відстані доторку.

На сцені він був у білій сорочці та брюхак - хакі. Це мене навіть тошки повеселило, адже в худі та з рюкзаком він виглядав не менш чарівно. Відчуття таке, ніби уночі пила з Бараком Обамою вино в піжамах і плакала в нього на плечі, а зранку він веде серйозні конференціїї , де ти сидиш у залі і посміхаєшся, згадуючи.
Думки сумбурні, але думаю, ви їх зловили.
Саме цікаве, що на сцені він був тільки читаючи свій переклад чужого вірша. На його власному виступі нас уже не було в театрі. Мені здається, що ота наша зустіч напередодні була ніби бонусом від Усесвіту, щоб я дуже вже не засмучувалась.
Так, воно того було варте.
Дякую.

19.09.15,
Чернівці

Тіп.

Наша історія почалась в мій перший день у новому місті. Ах, да, забула. Я переїхала до Чернівців. Сама, вашу мать. Вчитися. Ну, або у моєму випадку, намагатись це робити.

Черги тут безкінечні, слухайте, але це вже зовсім інша історія. Може колись настане і її час. Але зараз час містичного Тіпа. І хоча я уже знаю його ім'я, він все одно залишиться Тіпом. Форевер енд олвейс, як не кути.

І зараз усе це я друкую на ноуті, у якого не працюють букви «п» та «р» і це виглядає доволі комічно. Наче моя стаття картавить. І це наштовхує мене на думки про її особистість.

Так, про що я? А, тіп. Точно.

Так от:

Сидячи під гуртожитком у свої перші хвилини тут, мені хотілось і плакати, і кричати, і танцювати. Справа не у моїй неадекватності, але умови трошки лякали (і це я ще не бачила кімнат), людей нових темна куча. Це радувало. Але майже усі вони знайомі між собою і щасливі одне одного бачити. А ось це не весело.

Ніколи не була соціопатом або чимось на кшталт цього, але "застрємалась нє па дєтскі".

На ганок вийшов вері хендсом гай, в мене аж настій піднявся, але тут під'їхав автомобіль, з нього вийшла дівчина і він почав допомагати їй з речами. Катя понікла.

Хвилин за 15 мені мовили перевірити себе у списках на поселення, і. зайшовши в середину. я почала виглядати списки. І тут мене окликнули.

Той самий хлопець сидів за столиком, з якимось зошитом і підзивав мене до себе, показуючи рукою. Я назвала прізвище, він мовив : "Катерина Павлівна?", я кивнула і він назвав мені номер кімнати.

Цікавинку такі хлопці викликають одразу. Тим паче недурної зовнішності. І весь час він крутився десь біля керівництва. А біля нього весь час крутились дівчата.

Я зрозуміла, що діло маю або зі старостою, або з місцевим бед боєм, та полишила усі думки про цього хлопця. Дні на два.

Пробігаючи повз пост вахтера, я була зупинена і мені в наказовому порядку сказали показати пропуск. Якого, звичайно, в мене не виявилось.

Я навіть не думала про фрази типу "він у мене в кімнаті" чи "я зараз принесу", адже той самий хлопець був поруч і мило бесідував з тіткою - вахтером.

Я підійшла впритул до нього і подивилась знизу догори:

-Ти ж бачив мене. Я тут довкола тебе близько трьох днів кручусь.

Зробивши акцент на "коло тебе". І тут він посміхнувся і кивнув на прохід. Ох, так ти також за мною слідкуєш.

Найцікавіше те, що я у будь якій компанії одразу його помічала. І це з моїм то зором. Я людей зазвичай по одягу впізнаю (мама каже: "Як шопоголік"), а цього усюди в обличчя. Дивина.

За кілька днів з прогулянки ми йшли з Леркою повні ентузіазму. На повороті до сходів стояв Тіп (як ми охрестили його з дівчатами) і говорив по телефону. Звертаючи до сходів, я мотнула волоссям.

Уже на другій сходинці Лерка пискнула :

-Ти його знаєш?

-Залипаю на нього кілька днів.

Вона округлила очі і підвищила голос:

-То чому ж ти не відповіла?!

-Відповіла на що?

-Він з тобою привітався.

ВИ СОБІ УЯВІТЬ ПРОСТО! Привітався. А я як остання пафосна чікуля мотнула головою і відкинула волосся. Такого фейла в мене ще, мабуть, в житті не було.

Тільки друкуючи усе це, я розумію, що веду себе як третьокласниця. Господи Ісусе Христе, навіщо я взагалі усе це розповідаю?

Тіп зник днів на 5. Я вже серйозно хвилюватись почала.

Звикнувши бачити його раз 20 на день, було дуже некомфортно не бачити його взагалі. Ну, як незручно. Просто хотіла. Так, хотілося. Він якийсь такий милий...\закотую очі\

І тут два дні тому, ввечері, він пройшов повз, окинувши мене поглядом.

Не зрозумійте мене неправильно - наше студмістечко КІШИТЬ хлопцями. І за ці неповних три тижні тут я уже навіть не намагаюсь запам'ятати імена усіх нових знайомих. Але ж у дівчини має бути вибір, так? :D

Але ось цей зацікавив мене не на жарт. Особливо тим, що з усіма іншими відбувається приблизно так : ми прийшли на лавку, сіли, і хлопці самі увесь час підходять знайомитись. Від нас нічого не потрібно. Взагалі. Це навіть почало трошки «кумарити», і ми вже давно не тусували, але не суть.

Переглядатись з цим Тіпом було дуже цікавим досвідом. І мені не подобалось, що усе стоїть на місці.

Позавчора я вибігла з кімнати і помчала по першому поверху до виходу. Він з'явився нізвідки, у коридорі окрім нас не було нікого, але Тіп, мать його, НАВІТЬ НЕ ПОГЛЯНУВ НА МЕНЕ.

Я уже почала входити в азарт. У мене уже всі дівчата хвилювались за розвиток подій (о, Боже). Щоденники Вампіра - версія третьокласниці, їй Богу.

Вчора після пар ми ввалились в гуртожиток з одногрупницею. Способів піднятись на наступні поверхи є два у різних напрямках, але вони виходять в один і той самий коридор. З Аліною ми живемо в різних сторонах, але я вирішила піднятись з нею, і завернувши за вугол, ми натикнулись на хлопця і дівчину, які, підпираючи різні стіни, стояли і балакали. Як я і казала - зір у мене нікуди не годиться, отож тільки підійшовши майже впритул, я зрозуміла, що то він. Топлесс.

Чи згадувала я уже, що він чорнявий, високий і широкоплечий фізрук? Ні? Так от, топлесс він ще краще.

Оминаючи його і подругу, я почула негучне "Привіт" над вухом. І одразу мовила теж саме у відповідь. Негучно. Це так інтимно, блін :D

Ось це я називаю "новий рівень відносин", розумієте? Не усілякі одруження там чи інтимна близькість. Ось що таке high level. Гад демн іт.

Але "нє долга музика іграла, нє долга фраєр танцевал".

Уже за кілька годин я дізналась, що його звати Юра і у нього є дівчина. Кінець історії.

Навіщо я взагалі усе це розповіла?

Сіллі месс.

Господи Боже.

Ще й набожна.

18. 09. 15, з чужого ноутбука в кімнаті для занять на першому поверсі (поверх фізруків, хо - хо), а пізніше у гостинних зозуль з третього, я вас люблю, муа, Чернівці.

P. S. і що ви думаєте? Дописавши цей пост я вибігла у кімнату за зарядкою і зустріла його в коридорі. Привітались. М-да, оце точно "досягнення дня". Знав би Тіп, що про нього пости пишуть :D