Тіп.

Наша історія почалась в мій перший день у новому місті. Ах, да, забула. Я переїхала до Чернівців. Сама, вашу мать. Вчитися. Ну, або у моєму випадку, намагатись це робити.

Черги тут безкінечні, слухайте, але це вже зовсім інша історія. Може колись настане і її час. Але зараз час містичного Тіпа. І хоча я уже знаю його ім'я, він все одно залишиться Тіпом. Форевер енд олвейс, як не кути.

І зараз усе це я друкую на ноуті, у якого не працюють букви «п» та «р» і це виглядає доволі комічно. Наче моя стаття картавить. І це наштовхує мене на думки про її особистість.

Так, про що я? А, тіп. Точно.

Так от:

Сидячи під гуртожитком у свої перші хвилини тут, мені хотілось і плакати, і кричати, і танцювати. Справа не у моїй неадекватності, але умови трошки лякали (і це я ще не бачила кімнат), людей нових темна куча. Це радувало. Але майже усі вони знайомі між собою і щасливі одне одного бачити. А ось це не весело.

Ніколи не була соціопатом або чимось на кшталт цього, але "застрємалась нє па дєтскі".

На ганок вийшов вері хендсом гай, в мене аж настій піднявся, але тут під'їхав автомобіль, з нього вийшла дівчина і він почав допомагати їй з речами. Катя понікла.

Хвилин за 15 мені мовили перевірити себе у списках на поселення, і. зайшовши в середину. я почала виглядати списки. І тут мене окликнули.

Той самий хлопець сидів за столиком, з якимось зошитом і підзивав мене до себе, показуючи рукою. Я назвала прізвище, він мовив : "Катерина Павлівна?", я кивнула і він назвав мені номер кімнати.

Цікавинку такі хлопці викликають одразу. Тим паче недурної зовнішності. І весь час він крутився десь біля керівництва. А біля нього весь час крутились дівчата.

Я зрозуміла, що діло маю або зі старостою, або з місцевим бед боєм, та полишила усі думки про цього хлопця. Дні на два.

Пробігаючи повз пост вахтера, я була зупинена і мені в наказовому порядку сказали показати пропуск. Якого, звичайно, в мене не виявилось.

Я навіть не думала про фрази типу "він у мене в кімнаті" чи "я зараз принесу", адже той самий хлопець був поруч і мило бесідував з тіткою - вахтером.

Я підійшла впритул до нього і подивилась знизу догори:

-Ти ж бачив мене. Я тут довкола тебе близько трьох днів кручусь.

Зробивши акцент на "коло тебе". І тут він посміхнувся і кивнув на прохід. Ох, так ти також за мною слідкуєш.

Найцікавіше те, що я у будь якій компанії одразу його помічала. І це з моїм то зором. Я людей зазвичай по одягу впізнаю (мама каже: "Як шопоголік"), а цього усюди в обличчя. Дивина.

За кілька днів з прогулянки ми йшли з Леркою повні ентузіазму. На повороті до сходів стояв Тіп (як ми охрестили його з дівчатами) і говорив по телефону. Звертаючи до сходів, я мотнула волоссям.

Уже на другій сходинці Лерка пискнула :

-Ти його знаєш?

-Залипаю на нього кілька днів.

Вона округлила очі і підвищила голос:

-То чому ж ти не відповіла?!

-Відповіла на що?

-Він з тобою привітався.

ВИ СОБІ УЯВІТЬ ПРОСТО! Привітався. А я як остання пафосна чікуля мотнула головою і відкинула волосся. Такого фейла в мене ще, мабуть, в житті не було.

Тільки друкуючи усе це, я розумію, що веду себе як третьокласниця. Господи Ісусе Христе, навіщо я взагалі усе це розповідаю?

Тіп зник днів на 5. Я вже серйозно хвилюватись почала.

Звикнувши бачити його раз 20 на день, було дуже некомфортно не бачити його взагалі. Ну, як незручно. Просто хотіла. Так, хотілося. Він якийсь такий милий...\закотую очі\

І тут два дні тому, ввечері, він пройшов повз, окинувши мене поглядом.

Не зрозумійте мене неправильно - наше студмістечко КІШИТЬ хлопцями. І за ці неповних три тижні тут я уже навіть не намагаюсь запам'ятати імена усіх нових знайомих. Але ж у дівчини має бути вибір, так? :D

Але ось цей зацікавив мене не на жарт. Особливо тим, що з усіма іншими відбувається приблизно так : ми прийшли на лавку, сіли, і хлопці самі увесь час підходять знайомитись. Від нас нічого не потрібно. Взагалі. Це навіть почало трошки «кумарити», і ми вже давно не тусували, але не суть.

Переглядатись з цим Тіпом було дуже цікавим досвідом. І мені не подобалось, що усе стоїть на місці.

Позавчора я вибігла з кімнати і помчала по першому поверху до виходу. Він з'явився нізвідки, у коридорі окрім нас не було нікого, але Тіп, мать його, НАВІТЬ НЕ ПОГЛЯНУВ НА МЕНЕ.

Я уже почала входити в азарт. У мене уже всі дівчата хвилювались за розвиток подій (о, Боже). Щоденники Вампіра - версія третьокласниці, їй Богу.

Вчора після пар ми ввалились в гуртожиток з одногрупницею. Способів піднятись на наступні поверхи є два у різних напрямках, але вони виходять в один і той самий коридор. З Аліною ми живемо в різних сторонах, але я вирішила піднятись з нею, і завернувши за вугол, ми натикнулись на хлопця і дівчину, які, підпираючи різні стіни, стояли і балакали. Як я і казала - зір у мене нікуди не годиться, отож тільки підійшовши майже впритул, я зрозуміла, що то він. Топлесс.

Чи згадувала я уже, що він чорнявий, високий і широкоплечий фізрук? Ні? Так от, топлесс він ще краще.

Оминаючи його і подругу, я почула негучне "Привіт" над вухом. І одразу мовила теж саме у відповідь. Негучно. Це так інтимно, блін :D

Ось це я називаю "новий рівень відносин", розумієте? Не усілякі одруження там чи інтимна близькість. Ось що таке high level. Гад демн іт.

Але "нє долга музика іграла, нє долга фраєр танцевал".

Уже за кілька годин я дізналась, що його звати Юра і у нього є дівчина. Кінець історії.

Навіщо я взагалі усе це розповіла?

Сіллі месс.

Господи Боже.

Ще й набожна.

18. 09. 15, з чужого ноутбука в кімнаті для занять на першому поверсі (поверх фізруків, хо - хо), а пізніше у гостинних зозуль з третього, я вас люблю, муа, Чернівці.

P. S. і що ви думаєте? Дописавши цей пост я вибігла у кімнату за зарядкою і зустріла його в коридорі. Привітались. М-да, оце точно "досягнення дня". Знав би Тіп, що про нього пости пишуть :D