5:1 або як програти хлопця в покер.

Ніяк. Крапка. 

Тому що баби не вміють грати в покер, еге ж?

От і ми намагались змінити цю ситуацію. Дідька лисого, вам, дівки, а не карти!

Усе починалось приблизно так :
Спекотним серпневим днем дві подруги тинялись містом, жували дешеву піцу і дивились трейлери фільмів жахів, юзаючи чужий вай - фай.

Шукаючи притулку для п'ятої точки у металевих лавок біля торгових центрів, ми махнули руками на перспективу спаляних на сонці пик і попрямували на пошуки затінку.

Наші дві пари типу - конверсів з задоволенням зупинились біля широченької гойдалки на кілька осіб у одному із сусідніх, до мого дому, дворів.

За столиком поруч діти років 13, вигулюючи обновки до нового шкільного сезону, щасливо кидались сірниками один в одного. 

За іншим столом хлопчак "кидав" приятеля на бабки у грі в дурня.

Нас з Вікою вже порядком нудило від нашої розваги, при чому і в прямому, і в переносному сенсах.
У голові промайнула думка "долгонути" у пацанів карти, але вони, мабуть відчуваючи усю апаснасть ситуації, бігом змотали вудки і пішли шукати пригод у іншу місцину. 

Ми, потиснувши плечима, посунули до мене за картами, по дорозі гуглячи якісь файні гадання.

Через 10 хвилин дівчата в темноті каштану, підсвічуючи стіл екранами телефонів, захопливо розкладали пасьянс.
Ще через декілька хвилин ми зрозуміли, що аби робити прогнози на майбутнє, у нас, at least, мають бути або румуни у крові по прямій лінії, або, хоча б, золоті сережки, звисаючі до пупа. Ні тим, ні іншим ні одна з нас повихвалятись не була в змозі , отож ми почали вчитись грати в "Брідж". Удвох. В гру на чотирьох.

У свої молоді роки я добре розмотувала ( хе - хе ) однолітків - дівчат у таборі на Мівіну. Але за довгі 4 роки усі навички з кінцями полишили мою сплячу, проте азартну голову.

За невдалими спробами Бріджу, пішла справжня пацанска гра - Покер. Там ситуація складалась ще скудніша, ніж попередня.
І в цей момент у дворі з'явились ВОНИ - три хлопці нашого віку. І, О, Боже, з гральними картами!
Через мить вони впали за інший стіл, щось емоційно обговорюючи. А ми нагострили вуха і сіли слідкувати.

Розчарування за розчаруванням - вони грали в дурня, пліткуючи, блін, про якихось сіллі дівок - нічних бабок.

Наш вечір завершався рахунком 5:1 на мою користь, і тут мене сяйнуло. Адже не важливо, в яку саме гру ти граєш - якщо робити це вміло і наполегливо, то,  зрештою, можна сяйнути неаби яких висот. 

А ще запам'ятайте - не від карт у руках залежить кінцева станція. А від навичок людини.

Тому що і з козирним тузом в руках тебе можна пошити у дурні.

27 - 29 серпня, Вінниця

Любов.

Вчора, як і в багатьох людей, які відчалюють надовго у інший вимір ( або в Чернівці, ха -ха) у мене був вечір зустрічі перед розтаванням. Вибір пав на особу, з якою треба домовлятись ледь не за місяць, бо у нас завжди усе йде шкереберть. На морозиво ми вибрались годині о 9, і зоряний, літній вечір, як прийнято, пройняв нас до серйозних розмов.

Окрім спільного ім'я, часто однакових думок, страхом перед гінекологом у нас є ще одна спільна риса - ми обидві не знаєм, що таке справжнє кохання. Легко уявити що таке любов до рідних, до soulmate, друзів або однокласників, з якими провів довгих істеричних 11 років, але КОХАННЯ, Господи, шо ж воно таке?

Ми просто стояли і дивились одна на іншу, не знаючи що відповісти. Розгадка була десь поруч. Але де ?

Я, як знайшовша частку душі у Любці, особа, вподобала його думку стосовно цього питання. Ось що він пише :

"Колись я інтуїтивно, наосліп написав, що "найкращий спосіб любові - любити саму любов". І з часом все більше переконуюся в цьому. 

Бо найчистіша любов - коли вже не потребуєш "об'єкту" свого кохання. Коли ви вже давно не бачилися, не розмовляли, не доторкалися, коли забулися запахи, жести, слова. Усе - пішло й зникло, а любов залишилася. 

Тож, буває, прокинешся посеред цих найкоротших у році червневих ночей - і відчуваєш: люблю. Як щось невидиме, ідеальне, не з цього життя. Але люблю. Досі, крізь роки. Так само."

Але що як людина ніколи цього не відчувала? Де візьметься оте саме відчуття, котре бороздить душі і змушує прокидатись самотніми ночами?

Скептики кажуть, що любові немає. Її вигадали люди, ледь не з того, що було сумно. Інші кажуть, що то хімічний процес і бла бла бла, і так далі. Сумісність (або НЕсумісність гормонів), протилежності притягуються... Що там ще? Купа усього.

Опитані мною люди, зазвичай, відповідають, що їм немає чого сказати, адже він\вона цього не відчула за свої, ще поки, молоді роки. Грунтуючи відповідь лише на власному досвіді, моя приятелька відповіла поетично, претензіозно, проте чесно і мило :

"Любов-це коли мамця не витрачає кошти на кофтинку своєї мрії,а купує тобі ляльку,за якою ти вже мучишся декілька років.
Любов-це коли хлопець поповнює тобі рахунок через те,що ти не маєш можливості часто йому дзвонити.
Любов-це коли батько грозиться голову відірвати будь-кому,хто образить його тендітну донечку.
Любов-це коли сестра/брат погоджуються ходити з тобою весь день по лікарні,аби зробити довідку для школи.І вони навіть слова не скажуть,як їм важко з тобою плентатись по лікарях,бо люблять тебе.
Любов-це коли бабуля,незважаючи на всі свої негаразди,вислухає тебе у важкі періоди твого життя,порадить,пригорне та заспокоїть."
і додала :

"але це так, дуже узагальнено. Можливо для когось це не любов. Але для мене - так."

Це перетворюється у цікавий соціологічний проект, подумала я про себе. Отож, продовжимо опитування.

"Я думаю шо любов-це 6 чуство людини. От ми вміємо відчувати смак, запах, дотик, чути ,бачити все з народження. А от любити ніхто з народження не вміє. Це як набута можливість, яка приходить з часом. А як люди розуміють ,шо вони знайшли любов-оце вже вопросік. Скоріше всього це відбувається само собою. Можна закохатись за 5 хвилин, а можна 10 років знати людину, і на 11 тільки побачити в ній шось особливе. 6 чуство під назвою *любов* є в кожного, но проявляється в різних обставинах і проміжках часу.".

Я погоджуюсь цілком і повністю, але залишається щось іще...

Ось що я зрозуміла : люди різні. У всіх своє уявлення про правильне та неправильне. Про добре і погане. І про кохання. Але яке б воно не було, воно має право на існування.

У мене все.

25 - 27 серпня, Вінниця

P.S. Обіцяю написати свою думку, як тільки до самої допетрає. Але то може бути не зовсім скоро. Або зовсім не бути. Трапляється ж таке? Тьфу ти.

Intro, як прийнято

Доброго дня/ночі/ранку і вітаю. Чомусь виникло бажання не називатись, але так як у авторстві все одно указано "Саt", то ви можете кликати мене Ріною. Під нове амплуа, так би мовити.
У паспорті вказано Катерина, але мало що там написано (минулої середи мене виписали з рідної домівки задля гуртожитку, але я ж не бомж :D). Вирішивши переїздити до Західної України (о так, великі літери) і пов'язувати своє молоде життя з румунами, я вирішила скорочувати ім'я на їх манер. Тим паче, це як нова зачіска - початок нової ери.

 /закочую очі/

Мені скоро 18, і в цьому міг би бути хоч один плюс, але-е ні, не буде. Навіть продаж вина легальним бути не світить. Ну що за напасть?

Аби розповісти про себе, потрібен нині модний TMI tag (Too Much Information) , але ви замахаєтесь читати, якщо, звісно, це хтось взагалі читає.
Основу тега можно було б використати як статті - одне питання - тема дня, але це не так цікаво. Хоча-а-а.

Блог у мене вже колись був, книжковий, але цього разу навряд будуть картинки і гарне оформлення, адже роблю я усе з моєї палочки - виручалочки - гелексі Роберта. І заводжу я його ( блог, obviously ) , в принципі, для утопії від дійсності. А також тому, що ліньки вести звичайний щоденник, будемо чесними.
І ще на випадок, якщо мої сусідки по кімнаті насправді повні дурнухи. Або навпаки. І ось тут фіг знає, що ж краще.

Я - майбутній філолог. Часом я можу заперечувати і вириватись, але зранку сприймаю дійсність, як є. Бо бюджет - то бюджет :D
Як відомо : в кожному жарті є частка жарту.

В дитинстві хотіла бути астронавтом, потім з років 7 і до сьомого класу ветеринаром. Чому саме до 7? Бо в той час почались біологія з хімією, і до мене допетрало, що, Катю, мабуть то не твоє. Далі були або акторська майстерність, вокал чи письмо. Те, чим наділила природа і що вперто заперечує держава, бо зарплати креативним не платять, і всьо. Самі викручуйтесь, мислітєлі, бляха.
Отож останні роки три я відчайдушно готувалась до спеціальності журналіста. 

Отак живеш собі, живеш, і тут бац - і ти вже філолог румунської мови і літератури. Далі я коментувати відмовляюсь.

На цій сторінці будуть представлені мої ідеї, думки, чи ще щось таке, що з оточення ніхто слухати не хоче -_-

Отож привіт, сідайте, заварюйте чайок і пристебніть ремені - вистава починається.

ЗАНАВЄС.

25 - 26 серпня 2015 року, Вінниця